Учениця Слухайте, слухайте
голос,
Голос
безсмертний Тараса,
Він наша
гордість і слава,
Рідного слова
окраса.
Учень Він народився в
неволі,
Виріс борцем
проти гніту,
Бився за щастя
народу,
Бивсь проти
рабського світу.
Учениця І не здолали поета
Царська тюрма і
кайдани,
І не збороли
Тараса
Царські сатрапи
– тирани.
Учень Пісня його
невмируща,
Рідного слова
окраса.
Слухайте,
слухайте голос,
Голос
безсмертний Тараса.
Найкращий сину України,
Тарасе,
батьку дорогий.
Про
тебе слава світом мине,
Про
тебе чує світ цілий!
Бо
це великі роковини,
Велике
свято Тараса –
В
ньому вся гордість України,
Вся
наша слава і краса!
Благословен той день і
час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами –
сльозами.
Пісня. «На високій дуже кручі»
9 березня 1814
року в селі Моринцях в хаті селянина – кріпака Григорія Шевченка блиснув вогник
і народилася нова панові кріпацька душа, а Україні – великий поет і художник –
Тарас Григорович Шевченко.
Не
на шовкових подушках,
Не
у величному палаці,
В
хатині бідній він родивсь,
Серед
неволі, тьми і праці.
Мати Тараса Катря була лагідної вдачі жінка,
працьовита, дбайлива, знала безліч народних пісень.
Не
називаю її раєм,
Тії
хатиночки у гаї
Над
чистим ставом край села.
Мене
там мати повила
І,
повиваючи, співала,
Свою
нудьгу переливала
В
свою дитину…
Батько Григорій Іванович умів читати, робив із дерева
воза, колеса, а іноді й чумакувати доводилося. Батько деколи брав із собою і
малого Тараса. Чимало почув і побачив тоді хлопець.
Хлопчикові хотілося знати, чому дерева на осінь листя
скидають, звідки птахи прилітають, чому сонце лягає спати і багато-багато
іншого.
Не раз
задумувався Тарас над тим, чи є край землі і чи далеко до нього.
(Заходить жінка. До неї підходить хлопчик)
–
Матусю, а
правда, що небо на залізних стовпах тримається?
–
Так, мій
синочку, правда.
(Жінка сідає на
лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матусі, вона співає колискову)
Звучить «Колискова»
(укр. нар. пісня)
Спи, моя
дитино, гой доньки, гойда!
Спи, моя
кохана, гой доньки, гойда!
Місяць із-за хмари промінь
викида,
Спи, моя
дитино, гой доньки, гойда!
Ходять
біля тину злидні і біда,
Спи, моя
дитино, гой доньки, гойда!
–
А чому
так багато зірок на небі?
–
Це коли
людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина
не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
–
Бачив,
мат усю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
–
Коли
людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить
людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно, і світло це
далеко видно.
–
Матусю, я
буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
–
Старайся,
мій хлопчику! (Гладить його по голові)
У Шевченків була дружня сім’я.
Любили один одного, жаліли. Зберуться усі ввечері після роботи,постелять у
садочку коло хати рядно, посідають, вечеряють укупі. Потім, згадуючи свою родину,
раннє дитинство, Тарас Григорович написав вірш «Садок вишневий коло хати»,
слова якого були покладені на музику.
(Пісня »Садок вишневий коло хати»)
Коли
Тарасові виповнилось 8 років, батько віддав його в «науку» до дяка. П’яниця –
дяк за найменшу провину карав своїх учнів різками. Пізніше Тарас згадував ту
школу, куди привела його кріпацька доля.
Ти
взяла мене маленького за руку
І
хлопця в школу відвела
До
п’яного дяка в науку.
–
Учися, серденько, колись
З
нас будуть люди, – ти казала.
Та не довго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе
випало на долю маленького хлопчика. Змучена важкою працею, померла мати.
Там
матір доброю мою
Ще
молодую – у могилу
Нужда
та праця положила…
Незабаром
після смерті матері раптово, застудившись у дорозі помер батько. Вмираючи, він
казав, що Тарасові матку не залишає, бо з нього буде або дуже велика людина,
або велике ледащо.
Було
Тарасові лише 11 років, коли він залишився сиротою, беззахисним і недоглянутим.
Там
батько, плачучи з дітьми
(А
ми малі були і голі),
Не
витерпів лихої долі,
Умер
на панщині! А ми
Розлізлися
межи людьми,
Мов
мишенята. Я до школи –
Носити
воду школярам.
Тяжко
– важко в світі жити
Сироті
без роду
Нема
куди прихилитися , –
Хоч
з гори та в воду!
Утопився
б молоденький
Щоб
не нудить світом;
Утопився
б, – тяжко жити
І
нема де дітись.
Тарас наймитує в школі, а потім
наймається пасти громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме
своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало».
Вірш «Мені тринадцятий минало» –
це незвичайна поезія, це майже євангельський твір, де автор показав
преображення дитячої душі: дитина – пастушок молиться в полі й переживає
радість зустрічі з Богом.
Учень
декламує вірш Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало».
Пісня «Вставало
сонце з-за Дніпра»
І
хоча дитинство Тараса було тяжким і безрадісним, ріс він допитливим і розумним
хлопчиком.
Малому Тарасові хотілося вчитись
читати і писати. А ще він хотів бути малярем. Все, що бачив, хотілося
намалювати.
Здібності
до малювання у малого Тараса виявилися дуже рано. Хлопець крейдою чи вуглинкою
зображував хати, церкви, дерева, птахів, тварин на дощечках, стінах, воротах,
бо окремих аркушів паперу, а тим більше альбомів, у нього не було.
Деякий
час служив Тарас у пана Енгельгардта козачком.
Невдовзі пан переїхав у Петербург і забрав із собою хлопця.
Зустріч
у Петербурзі з Іваном Сошенком, художником з України, круто змінила долю
Тараса. Сошенко познайомив його із викладачем Петербурзької академії мистецтв –
Карлом Брюловим.
Хоче малювати, прагне він до
знань,
Та
за це багато зазнає знущань.
Нишком
він малює статуї в саду,
Вночі
пише вірші про людську біду…
Доля
посміхнулася Шевченкові, коли йому було вже 24 роки. Благородні друзі викупити
його з неволі, продавши портрет Жуковського, який намалював Карл Брюлов.
Ставши
вільним, Шевченко вступив до Академії мистецтв. За час навчання одержав 3
срібні медалі за свої художні роботи.
Малював
він добрих друзів, простих людей з України, природу рідної землі, а також
природу казахських степів, де йому довелося провести 10 тяжких років.
Пісня «Тече
вода з під явора» - (танець)
Велику
книгу написав
І
«Кобзарем» її назвав.
В тім
«Кобзареві» зложив заповіти,
Щоб
знали всі, дорослі й діти.
Про «Кобзар»
У 1840
році побачила світ книжка Тараса Шевченка «Кобзар». У ній поет залишив для нас
свої заповіти – любити Україну, зберегти мову народу, його звичаї, пісні й
пронести це через віки.
Свою
Україну любіть,
Любіть
її во время люте,
В
останню тяжкую минуту
За
неї Господа моліть…
Не
цурайтесь того слова,
Що мати
співала,
Як
малого сповивала,
З малим
розмовляла.
Учітеся,
брати мої,
Думайте,
читайте,
І
чужому научайтесь,
Й
свого не цурайтесь.
Бо
хто матір забуває
Того
Бог карає,
Того
діти цураються,
В
хату не пускають.
Пісня «Тарасова
весна»
«Кобзар» – наша національна Біблія , яка в найтемніші
години
Світила нам
зорею надії, будила від сплячки, не давала і не дала забути, чиїх батьків чиї
ми діти.
Пожовклі сторінки гортаю
Старі
книги – «Кобзаря»,
В
ній вітер з гаєм розмовляє,
В
ній чути спів плугатаря.
У
книзі цій – велика мудрість,
Вона
розкаже про усе –
Про
наймичку і титарівну,
І
як Тарас ягнят пасе.
«Кобзар» – мудрий наставник для багатьох поколінь,
заповітна книга, яка навчає добра і совісті, вірності синівського обов’язку,
патріотизму, витоки якого – з батьківського дому, національної історії, рідної
мови.
«Кобзар»
старенький розгортаю,
Немов
незвідані світи,
І
землю бачу неокраю
В
обіймах лиха і біди.
Сади
посохли в ярах
Нужда
у кожному селі.
Блукають
люди, як примари,
Чорніше
чорної землі.
«Кобзар» – книга всього життя, книга – подвиг, книга – безсмертя, книга
– джерело нашої духовності, совісті, гідності,
національної неповторності.
«Кобзар»
старенький розгортаю
І
поринаю в глиб віків,
У дусі
вітру я вчуваю
Журливу
пісню кобзарів
Пропах
старий «Кобзар» літами,
Ще
більше – пам’яттю пропах.
Безсмертний наш «Кобзар» – вічна книга життя нашого народу, сяючий пік
духовності.
Коло
хліба на столі,
На
самотканій скатертині
Лежала
книга, як святиня…
То був
«Кобзар».
Його
не міг
Ніхто,
не вмивши рук, узяти,
– Бо він – святий, – казала мати, –
Він
смерть народу переміг.
Його,
мов хліба в чорний час,
Просили
в позички сусіди,
Зціляючи
серця завжди
Тим
словом, що прорік Тарас.
«Кобзар» – книга невичерпна, книга на віки. Це моральний і соціальний
кодекс нашого народу.
Змалку
вчимося з «Кобзаря»
Любити
труд і трударя,
Завжди
грудьми ставати проти
Неправди,
кривди та підлоти.
Твої пісні нас кликали в бою,
До
перемог вели нас за собою.
Ми
огненну поезію твою
Взяли
собі в житті за світлу зброю.
Пісня «На
Тарасовій горі»
Багато віршів Тараса
Шевченка стали піснями. Композитори різних країн світу написали музику на його
вірші. А український композитор Микола Лисенко написав музику більше ніж на 100
творів Кобзаря.
Пісня
«По діброві вітер виє»
Перебуваючи на
чужині, далеко від своєї любої землі, Шевченко в думках завжди був з нею, з
українським народом.
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Страшно впасти у кайдани.
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі –
І заснути навік – віки.
Тарас пройшов тернисту дорогу життя: його забрали в
солдати, був він за свої вірші на засланні, але як не було йому важко, він
писав:
О думи
мої! О славо злая!
За
тебе марно я в чужому краї
Караюсь,
мучуся… але не каюсь.
На засланні Тарас Шевченко весь час тужить за рідною
природою, рідним краєм, за своїм селом.
Вірш «Село! Село на нашій Україні…»
Ніжно, ласкаво описував природу України. Вітер, сонце,
зорі, дерева – все це оживає у віршах поета. Дивлячись на вечірнє небо,
Шевченко звертався до зір, які звисока бачили і цей степ, і його далеку рідну
Україну.
Вірш «Зоре моя вечірняя…»
Пісня «Зацвіла в долині» - (танець)
Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало – лише 47
років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки – під ярмом кріпацтва і понад 10
років – у найжорстокіших умовах заслання. А решту – 13 «вільних» років –
перебував під невсипущим наглядом жандармів.
10 років заслання підірвали фізичні сили, здоров’я Шевченка.
10 березня 1861 року перестало битися серце великого українського
Кобзаря. Поховали його в Петербурзі на Смоленському кладовищі.
І у травні того ж року
перевезли прах Тараса в Україну. Поховали його на Чернечій горі, поблизу
Канева. Так заповідав великий поет.
Сьогодні до нього, славного
сина Українського народу, звертаємо наші погляди. З його заповітами звіряємо
свої кроки в утвердженні молодої Української держави.
Ми –
всі діти українські,
Український славний рід,
Дбаймо,
щоб про нас, маленьких,
Добра
слава йшла у світ.
Свої здібності
і сили
Розвиваймо раз
у раз,
Щоб народу була
втіха
І щоб користь
була з нас.
Все,
що рідне, хай нам буде
Найдорожче
і святе, –
Рідна
віра, рідна мова,
Рідний
край наш над усе!
Щоб
про це ми не забули
Ні на
хвилю, ні на мить,
Хай
Господь Святий із неба
Нас,
малих, благословить!
І став для нас Шевченко заповітом,
Безсмертним, як саме людське життя.
Ми будем славить перед цілим світом
Живе й святе Шевченкове ім’я!
Славетний
батьку, Кобзарю, Тарасе,
Ти – нації
Навчитель і Пророк,
Ти – духу
українського окраса…
Йдемо до тебе,
як на прощу, на урок.
Борітеся – поборите, відважні українці,
Натхнення вам, наснаги і тепла!
Єднайтеся, і не лишайтесь наодинці,
Щоб Україна вільною була!
О, ці болючі переміни!
Я тихо їх перетерплю.
Дніпро, Шевченко, Україна
Я до загину вас люблю.
Дніпро,
Шевченко, Україна,
Нас вчить
історія гірка!
Хай знову стати
на коліна
Ніхто не
змусить козака!
Випростаймо
зігнуту спину!
Ми варті кращого життя.
Разом
Дніпро, Шевченко, Україна –
Мої
до самозабуття.
(Козацький танець)
Збулось
пророцтво мудрого Тараса,
Ми
зрозуміли, що ми є Народ.
У
єдності, братерстві і любові,
Йдемо
ми разом до нових висот,
Хай
сяють золотом над нами
Великої
країни прапори.
Ми –
українці. Бог і слава з нами,
Ми є і
будем, ми завжди були.
І став для нас Шевченко
заповітом,
Безсмертним, як саме
людське життя.
Ми будем славить перед
цілим світом
Живе й святе Шевченкове
ім’я!
Славетний
батьку, Кобзарю, Тарасе,
Ти –
нації Навчитель і Пророк,
Ти –
духу українського окраса…
Йдемо
до тебе, як на прощу, на урок.
Борітеся – поборите,
відважні українці,
Натхнення вам, наснаги і
тепла!
Єднайтеся, і не лишайтесь
наодинці,
Щоб Україна вільною була!
Ім’я Кобзаря увічнене в легендах
і переказах, його ім’я ми славимо у своїх розповідях, віршах, піснях, народом
складені прислів’я та приказки.
Прислів’я
1. Шевченкові твори сяють, як зорі.
2. Шевченко Тарас, наче сонце для нас.
3. Пани Шевченка карали, але мудрості не
відібрали.
4. Шевченко дужий був не силою, а словом мудрим.
5. Тарасові слова – то правда жива.
6. Хто з Шевченком знається, той розуму
набирається.
7. Хто Шевченка прочитав, той багатий серцем
став.
8. Шевченкове слово в віках не старіє.
9. Ми Шевченка славить будем і ніколи не забудем.
10.
Тарасів «Кобзар» – для народу великий дар.
Країна, яка спіткнулася об слабких політиків, але має
таких сильних людей, які нині заполонили вулиці й майдани, – це країна
майбутнього. Країна людей гідних і мужніх. З уст їх лунали вірші Шевченка.
Борітеся
– поборите,
Вам
Бог помагає!
За
вас правда, за вас слава
І
воля святая!
Сьогодні їхні імена звучать по всьому світу: їх вбито
за Україну.
Вони любили життя.
Вони хотіли жити. Але не в страху і не в приниженні. А в країні, де шанують
закони, де справедливі суди, де найвища цінність – людина.
Вони віддали життя за це. За
кожного з нас. А нам залишили обов’язок – пам’ятати.
Пишаюся Тобою, мій Майдане!
Де славні правнуки своїх дідів.
За Україну! За народ! І сили стане!
За те, щоб бити нас уже ніхто не смів!
Небесна Сотня, –
То в серцях
вогонь.
Він гаряче
палав за Україну
Віднині
тихим співом заспокой
Ти, земле
рідная, свою дитину.
Небесній Сотні
Шана
й молитви,
За
чисті душі,
Що
злетіли в небо.
Їм
шлях високий
Боже,
освяти.
І
в мирі, Господи,
Прийди
до себе.
А сотню вже зустріли небеса
Летіти легко, хоч
Майдан ридав…
І з кров’ю
перемішена сльоза…
А батько сина ще не
відпускав…
Й заплакав Бог, побачивши
загін –
Спереду – сотник, молодий,
вродливий,
І юний хлопчик в касці
голубій,
І вчитель літній – сивий –
сивий…
І рани їх вже не
болять…
Жовто – блакитний
стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела,
злітаючи назад,
Небесна Сотня в
вирій полетіла…
Небесна сотня – неба
вічні діти,
Що заселились в
райські сади.
До вас в журбі
схилились світу квіти,
Пізнавши, як це –
вмерти молодим,
Пізнавши,
як це – вмерти за країну,
За сонце,
за свободу, за життя,
Ховає щиро
вдячна Україна,
Тих, хто
подарував їй майбуття.
Хай вітер раю
грається волоссям,
Хай в серці назавжди
остання мить –
Ваш прапор – жита
золоте колосся,
Та неба українського
блакить.
Небесна
сотня – неба вірні діти,
У всесвіті
розбуджених надій,
Схиляються
над вами ніжні віти,
І як свічки
– лілеї на воді.
Хай сповниться, що
досі не збулося,
Хай кожен відшукає
свою мить
Наш прапор – жита
золоте колосся,
Та неба, неба й
вашого блакить.
Шевченко – наш. Він для усіх століть,
Він – як Ісус Христос для України.
Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть,
І з цим вогнем виходьте із руїни.
І стане вам певніше
на душі,
Засвітиться вона
душею в храмі.
Його слова –
освячені ножі,
Воно болять
народові, як рани.
Заповів поет нам жити
«В сім’ї вольній, новій,
А ще «волю окропити
Ворожою кров’ю…»
Ми кайдани розірвали,
Та їх треба зняти.
Але й цього ще замало,
В повний зріст щоб стати.
Багато літ минуло з того часу
Праправнуки
вивчають «Заповіт»,
У
Каневі вклоняються Тарасу
Не
тільки Україна – цілий світ!
( Звучить «Заповіт»)
Немає коментарів:
Дописати коментар